Голлівуд звик дивувати масштабом. Європейське кіно — психологічною глибиною. А іранський кінематограф уже кілька десятиліть робить майже неможливе: створює історії, які хвилюють мільйони людей без дорогих спецефектів, гучних погонь і зіркових бюджетів.
Тут дитяча розмова може сказати більше, ніж багатосторінковий монолог. Звичайна сімейна вечеря здатна перетворитися на драму, а кілька кілометрів дороги — на захопливу подорож, яка ще довго не виходить із голови після фінальних титрів.
Іранське кіно не прагне приголомшити глядача. Воно пропонує інше — уважніше придивитися до людей. Саме тому його стрічки регулярно отримують головні нагороди Каннського кінофестивалю, Берлінале, Венеційського кінофестивалю та премії «Оскар», а режисерів з Ірану давно вважають одними з найвидатніших авторів сучасного світового кінематографа.
Якщо ви досі не знайомі з іранським кіно, ця добірка стане чудовим початком. А якщо вже бачили кілька відомих фільмів, цілком можливо, знайдете серед них свою наступну кінематографічну знахідку.
1. Розлучення Надера і Сімін (A Separation, 2011)
Перші хвилини цього фільму можуть здатися напрочуд простими. Подружжя сидить перед суддею й пояснює, чому хоче розлучитися. Здавалося б, історія звичайної сімейної кризи. Але майже непомітно вона перетворюється на одну з найнапруженіших людських драм сучасного кіно.
Сімін хоче залишити Іран заради майбутнього доньки. Надер відмовляється їхати, бо не може покинути тяжко хворого батька. Уже цей конфлікт не має очевидного правильного рішення. А коли в історію втручаються ще кілька людей, кожен новий епізод змушує по-іншому оцінювати попередні події.
Найдивовижніше у стрічці — майже повна відсутність негативних персонажів. Тут немає класичних «винних» і «невинних». Кожен герой діє так, як підказують йому совість, страх, любов або відчай. Через це глядач майже постійно змінює свою точку зору.
Режисер Асгар Фархаді майстерно показує, як одна невелика неправда здатна запустити ланцюг подій, що руйнує життя одразу кількох людей. І робить це без пафосу чи моралізаторства — лише через уважне спостереження за людською природою.
Недарма «Розлучення Надера і Сімін» отримало премію «Оскар» як найкращий міжнародний фільм і досі входить до списків найкращих картин XXI століття.
2. Діти небес (Children of Heaven, 1997)
Іноді велике кіно народжується з неймовірно маленької історії.
Дев’ятирічний Алі випадково губить єдину пару туфель своєї молодшої сестри Захри. Для багатьох сімей це була б дрібниця. Але для цієї родини нове взуття — розкіш, яку вони не можуть собі дозволити.
Брат і сестра знаходять незвичайний вихід: вони починають користуватися однією парою кросівок по черзі. Захра встигає повернутися зі школи, швидко передає взуття братові, а той стрімголов біжить на свої уроки, постійно ризикуючи спізнитися.
З такого простого сюжету режисер Маджид Маджиді створив одну з найтепліших історій про дитинство, любов і людську гідність.
У фільмі майже нічого не відбувається в традиційному розумінні. Але саме ця простота змушує переживати за дітей так, ніби від результату їхнього маленького секрету залежить усе життя.
Особливо запам’ятовується фінальна частина, коли звичайний шкільний забіг перетворюється на найемоційнішу спортивну сцену, яку можна побачити без жодного професійного спортсмена чи величезного стадіону.
«Діти небес» стали першим іранським фільмом, номінованим на премію «Оскар», і відкрили для багатьох глядачів зовсім інший кінематограф — чесний, людяний і напрочуд щирий.
3. Смак вишні (Taste of Cherry, 1997)
Не кожен фільм починається з питання, на яке страшно відповідати.
Головний герой їздить околицями Тегерана й шукає людину, яка погодиться виконати незвичайне прохання. Він планує накласти на себе руки й хоче, щоб хтось наступного ранку перевірив, чи все сталося так, як він задумав.
На цьому можна було б очікувати похмуру психологічну драму. Проте режисер Аббас Кіаростамі обирає зовсім інший шлях.
Майже весь фільм складається з розмов незнайомців у машині. Один відмовляється, інший намагається переконати героя жити далі, третій згадує власний досвід і випадкову мить, яка повернула йому бажання жити.
Поступово стає зрозуміло, що стрічка зовсім не про смерть. Вона — про цінність життя, яку люди часто помічають лише тоді, коли ризикують її втратити.
«Смак вишні» не дає простих відповідей. Він залишає простір для роздумів і довіри до глядача — рідкісну якість, яка зробила картину лауреатом «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю.
Це не той фільм, який дивляться заради сюжету. Його дивляться заради відчуттів, що залишаються надовго.
4. Де дім мого друга? (Where Is the Friend’s House?, 1987)
Чи може історія про загублений шкільний зошит стати одним із найкращих фільмів в історії світового кіно?
Аббас Кіаростамі довів, що може.
Восьмирічний Ахмад випадково забирає додому зошит свого однокласника. Учитель попереджав: якщо хлопчик ще раз прийде без домашнього завдання, його можуть виключити зі школи.
Здавалося б, проблема не надто серйозна. Але для Ахмада вона стає справою честі. Він вирушає до сусіднього села, щоб будь-що знайти будинок друга й повернути йому зошит.
Пошуки перетворюються на невелику пригоду, сповнену несподіваних зустрічей, дивних дорослих і безлічі дверей, за якими виявляються зовсім не ті люди.
Саме ця проста історія дозволяє режисеру говорити про відповідальність, доброту, байдужість дорослих і дитячу чесність — без повчань і гучних слів.
Після перегляду складно пояснити, чому ця стрічка так сильно чіпляє. Можливо, тому, що вона нагадує: справжній героїзм іноді починається зі звичайного бажання допомогти іншій людині.
5. Колір раю (The Color of Paradise, 1999)
Мохаммад народився незрячим. Наприкінці навчального року батько забирає хлопчика зі спеціальної школи й везе до рідного села. Та замість довгоочікуваної зустрічі дитина відчуває, що для найближчої людини вона стала радше тягарем, ніж радістю.
Здавалося б, історія має бути про інвалідність. Але режисер Маджид Маджиді розповідає зовсім про інше.
Мохаммад не бачить дерев, гір чи облич людей. Проте він відчуває світ набагато тонше за багатьох зрячих. Він розрізняє голоси птахів, проводить пальцями по корі дерев, торкається трави й ніби читає навколишній світ дотиком.
Натомість його батько, який бачить усе, поступово втрачає найголовніше — здатність любити без умов. Він боїться осуду односельців, мріє вдруге одружитися й починає сприймати власного сина як перешкоду на шляху до нового життя.
«Колір раю» майже не підвищує голосу. Тут немає різких сюжетних поворотів чи великих драматичних сцен. Але саме ця стриманість робить фільм надзвичайно сильним.
Після перегляду розумієш: іноді людина, яка не бачить очима, здатна побачити значно більше, ніж ті, хто дивиться щодня.
6. Комівояжер (The Salesman, 2016)
Що сильніше руйнує людину — сама трагедія чи бажання помститися?
Саме навколо цього питання побудована одна з найкращих робіт Асгара Фархаді.
Подружжя Емад і Рана змушені терміново залишити свою квартиру через аварійний стан будинку. Вони переїжджають до нового помешкання, де незабаром відбувається подія, яка повністю змінює їхнє життя.
Режисер навмисно не показує всіх подробиць того, що сталося. Натомість він зосереджується на наслідках.
Рана дедалі більше замикається в собі. Емад одержимо шукає винного. І чим ближче він підходить до розв’язки, тим складніше відповісти, чи справді справедливість завжди приносить полегшення.
Фархаді знову уникає простих відповідей. Його герої не є бездоганними, а моральні дилеми не вкладаються у звичне «правильно» або «неправильно».
Саме тому «Комівояжер» отримав другий для Ірану «Оскар» у категорії найкращого міжнародного фільму. Це історія, яка змушує не лише співпереживати героям, а й чесно поставити запитання самому собі: як би я вчинив на їхньому місці?
7. Таксі (Taxi, 2015)
Навряд чи можна уявити незвичнішого таксиста. За кермом звичайного жовтого автомобіля сидить режисер Джафар Панахі — людина, якій влада Ірану офіційно заборонила знімати кіно. Та навіть під такими обмеженнями він знаходить спосіб продовжувати творити.
Камери встановлені просто в салоні автомобіля. До машини сідають найрізноманітніші пасажири: продавець піратських DVD, учителька, дві літні жінки із золотими рибками, юристка, маленька племінниця режисера.
Кожна розмова здається випадковою. Але поступово з цих окремих історій складається портрет сучасного іранського суспільства — з його суперечностями, страхами, гумором і повсякденним життям.
Найбільша сила «Таксі» полягає в тому, що воно майже не схоже на художній фільм. Часом здається, ніби дивишся документальні кадри або випадково підслухані розмови справжніх людей. Саме ця природність зробила картину лауреатом «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю.
8. Про Еллі (About Elly, 2009)
Багато великих драм починаються з абсолютно звичайних вихідних.
Кілька друзів вирушають відпочити на берег Каспійського моря. Разом із ними їде Еллі — скромна молода жінка, яку хочуть познайомити з неодруженим приятелем.
Компанія сміється, готує їжу, грає з дітьми, гуляє берегом. Здається, попереду кілька безтурботних днів.
А потім Еллі зникає.
Від цієї миті фільм різко змінюється. Те, що спочатку було легкою сімейною історією, перетворюється на психологічний трилер без погонь і злочинців.
Кожен із героїв починає приховувати правду. Одні — щоб захистити себе, інші — щоб уберегти близьких, ще хтось — через сором.
Асгар Фархаді майстерно показує, як страх і почуття провини здатні змінити навіть найпорядніших людей.
«Про Еллі» нерідко називають фільмом, з якого почалося міжнародне визнання режисера. І після перегляду легко зрозуміти чому.
9. Вітер понесе нас (The Wind Will Carry Us, 1999)
Деякі фільми більше схожі на поезію, ніж на кіно.
«Вітер понесе нас» — саме такий.
Інженер приїжджає до віддаленого курдського села разом із невеликою командою. Офіційна причина візиту залишається незрозумілою, але поступово стає очевидно: вони чекають смерті старенької жінки, щоб зафіксувати давній поховальний обряд.
Проблема лише в тому, що жінка ніяк не помирає.
Усе інше — очікування.
Герой знайомиться з місцевими жителями, спостерігає за їхнім повсякденним життям, веде дивні розмови, постійно шукає місце, де ловить сигнал мобільного телефону.
Ніби нічого особливого не відбувається. Але саме в цій неквапливості народжується головна думка фільму: людина настільки поспішає жити, що перестає помічати саме життя.
Аббас Кіаростамі створив стрічку, яку неможливо оцінити лише сюжетом. Її потрібно прожити разом із героями.
10. Черепахи теж літають (Turtles Can Fly, 2004)
Війна майже завжди показує себе через дорослих. Через генералів, політиків, солдатів або журналістів. Але іноді достатньо подивитися на неї очима дітей, щоб зрозуміти набагато більше. Події фільму розгортаються напередодні вторгнення до Іраку у 2003 році. У таборі біженців на кордоні живуть курдські діти, які давно навчилися виживати без допомоги дорослих.
Хтось ремонтує антени, щоб односельці могли дізнатися останні новини. Хтось шукає їжу. Інші заробляють на життя, збираючи й продаючи нерозірвані міни. Звучить неймовірно. Але саме такою була реальність для тисяч дітей. Головний герой на прізвисько Сателіт здається надзвичайно життєрадісним. Він уміє домовлятися, знаходити вихід із будь-якої ситуації й навіть жартувати. Та за цією легкістю приховується світ, у якому дитинство закінчилося надто рано.
«Черепахи теж літають» не використовують війну як тло для видовищних сцен. Тут немає героїчного пафосу чи романтизації. Є лише життя, яке щодня стикається з небезпекою. Стрічка вважається однією з найсильніших антивоєнних драм XXI століття. Після неї складно дивитися на новини про війни так само, як раніше.
11. Коло (The Circle, 2000)
Бувають фільми, після яких хочеться довго мовчати. «Коло» саме такий. Історія починається в пологовому будинку. Народилася дівчинка. Здавалося б, привід для радості. Але родичі сприймають цю новину як розчарування, адже чекали хлопчика.
Із цього епізоду виростає ланцюг історій кількох жінок, які майже не знайомі одна з одною. Їхні долі ненадовго перетинаються, а потім розходяться знову. Одна щойно вийшла з в’язниці. Інша намагається залишити місто. Третя боїться, що її дитина народиться поза шлюбом.
Фільм майже не пояснює причин. Він просто показує повсякденне життя, у якому кожне рішення жінки нерідко залежить від десятків обставин, які вона не здатна контролювати. Джафар Панахі не читає лекцій і не нав’язує висновків. Він лише уважно спостерігає. Саме ця чесність принесла картині головну нагороду Венеційського кінофестивалю — «Золотого лева».
12. Без зла (There Is No Evil, 2020)
Чи може людина залишатися осторонь системи? Це питання проходить крізь увесь фільм Мохаммада Расулофа. Стрічка складається з чотирьох окремих історій. На перший погляд вони не пов’язані між собою. Герої живуть різним життям, працюють, закохуються, будують плани. Та поступово стає зрозуміло, що кожен із них стикається з одним і тим самим моральним вибором.
Наскільки далеко людина готова зайти, виконуючи наказ? Чи можна перекласти відповідальність на державу, закон або начальника? І що відбувається з совістю, коли вона починає мовчати? Расулоф не дає простих відповідей. Його цікавить не політика сама по собі, а внутрішній світ людини, яка одного дня змушена обрати між власними переконаннями та безпекою.
«Без зла» — важке кіно. Але саме такі фільми найчастіше залишаються з глядачем надовго. Недарма картина отримала «Золотого ведмедя» Берлінського кінофестивалю.
13. Балада про білу корову (Ballad of a White Cow, 2020)
Що робити, якщо держава визнає свою помилку занадто пізно? Чоловіка Міни стратили за злочин, якого він не скоював. Через деякий час влада повідомляє жінці, що сталася судова помилка, і пропонує грошову компенсацію. Та як можна оцінити людське життя? Міна залишається сама з маленькою донькою, боргами та болем, який не зникає після офіційних вибачень.
Одного дня в її житті з’являється незнайомець, який пропонує допомогу. Проте за цією випадковою зустріччю приховується значно більше, ніж здається на перший погляд. Фільм майже повністю побудований на стриманих діалогах, поглядах і мовчанні. Саме завдяки цьому історія набуває особливої сили.
«Балада про білу корову» — не лише розповідь про втрату. Це роздуми про провину, прощення й ціну людської гідності.
14. Священний павук (Holy Spider, 2022)
Це, мабуть, найважча стрічка в цій добірці. Фільм заснований на реальних подіях, що сколихнули Іран на початку 2000-х років. У місті Машхад серійний убивця полює на жінок, які займаються секс-роботою. Він переконаний, що виконує святу місію, очищаючи суспільство.
Журналістка починає власне розслідування й дедалі глибше занурюється у світ, де найбільшу небезпеку становить не лише злочинець, а й суспільне ставлення до його жертв.
Попри елементи кримінального трилера, фільм цікавить не стільки особистість убивці, скільки атмосфера, у якій подібні злочини взагалі стають можливими.
Стрічка вийшла за участю європейських продюсерів і була знята за межами Ірану, однак залишається однією з найобговорюваніших картин про сучасне іранське суспільство.
15. Крупний план (Close-Up, 1990)
Якщо попросити кінокритиків назвати один фільм, без якого неможливо зрозуміти іранський кінематограф, дуже багато хто згадає саме «Крупний план». Аббас Кіаростамі взяв реальну газетну історію про чоловіка, який видавав себе за відомого режисера Мохсена Махмальбафа, і перетворив її на щось абсолютно унікальне. У фільмі знімаються… справжні учасники цих подій. Вони грають самих себе, заново проживаючи власну історію перед камерою.
Де закінчується документальне кіно й починається художнє? Чи можна засуджувати людину, яка так сильно любила кіно, що захотіла хоча б ненадовго стати його частиною? Кіаростамі не відповідає прямо. Але після перегляду виникає дивне відчуття: іноді правда може бути настільки неймовірною, що будь-яка вигадка здається менш переконливою.
«Крупний план» регулярно потрапляє до списків найкращих фільмів усіх часів за версіями кінокритиків і режисерів з усього світу.
Чому іранське кіно варто побачити хоча б раз у житті
Є фільми, які розважають. Є ті, що вражають масштабом. А є стрічки, після яких починаєш трохи інакше дивитися на людей навколо.
Саме таким є найкраще іранське кіно.
Його герої рідко рятують світ. Вони не мають надзвичайних здібностей і майже ніколи не опиняються в центрі гучних історичних подій. Це звичайні батьки, діти, вчителі, водії, студенти, літні люди. Але саме в їхніх щоденних рішеннях іранські режисери знаходять універсальні теми — любов, відповідальність, совість, втрату, надію та прагнення залишитися людиною навіть у найскладніших обставинах.
Можливо, саме тому ці фільми однаково добре розуміють у Токіо, Парижі, Києві чи Буенос-Айресі. Для цього не потрібно знати іранську культуру або історію. Достатньо бути людиною.
І якщо після цієї добірки ви відкриєте для себе хоча б одну стрічку, яка залишиться з вами на роки, значить, знайомство з іранським кінематографом вже було недаремним.
