Застарілі українські слова: приклади архаїзмів та історизмів

Мова, як відомо, не є застиглим каменем, оскільки з плином часу одні слова зникають, а інші з’являються. Слова можуть народжуватися, зріти, старіти й навіть вмирати. Цей рух тісно пов’язаний з прогресом людських знань та культурним розвитком.

Словники української мови налічують десятки тисяч слів. Серед них є слова, знайомі більшості носіїв української мови, оскільки вони використовуються в повсякденному спілкуванні. Це так звана активна лексика. Поза нею, так би мовити, на лаві запасних, знаходяться неологізми та застарілі слова, які належать до пасивної лексики і вимагають додаткових пояснень.

Застарілі слова

Чи знаєте ви, що таке «вужівка»? Або що таке «гарманка»? Звучать ці слова як українські, але щось із ними не так. Що саме? Колись давно їх активно використовували в усній та писемній формі, але сьогодні їх уже ніхто не вживає. У словнику біля таких слів ми побачимо примітку «заст.» – застаріле. Отже, вужівка –це мотузка з лози, а гарманка – це кам’яний або дерев’яний коток, який використовувався для обмолоту збіжжя на току.

Застарілі слова поділяємо на архаїзми та історизми.

Що таке архаїзми?

Звідки взявся термін «архаїзм»? Він походить від грецького «archaíos», що означає «давній».

Архаїзми – це слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до пасивного запасу лексики національної мови, вони по-іншому називають наявні і в наш час поняття, предмети, явища. Ці назви витіснені іншими, які є нині загальновживаними словами: 

• ужанція – звичай; 
• дарабчик – шматочок; 
• дзиндзоокий – короткозорий; 
• одесную – праворуч; 
• сиріч – тобто; 
• пря – боротьба; 
• чоло – лоб; 
• прихилень – прихильник; 
• ректи – говорити; 
• уста – губи; 
• гудець – музикант; 
• зигзиця – зозуля; 
• жалування – зарплатня; 
• ланіти – щоки; 
• варґи – губи; 
• живот – життя; 
• перса – груди; 
• зело – зілля; 
• золотар – ювелір; 
• корогва, хоругва – прапор.

Що таке історизми?

Історизми – це слова, що застаріли та вийшли з ужитку, тому що зникли ті предмети й поняття, які називалися цими словами.

Наприклад, старовинні слова на позначення назв предметів одягу:

• постоли – м’яке селянське взуття із цілого шматка шкіри без пришивної підошви;
• кирея – верхній довгий суконний одяг із відлогою;
• сардак – рід верхнього теплого короткого сукняного одягу.

Давні знаряддя праці:

• рубило – знаряддя праці первісної людини з каменя мигдалевидної форми;
• скребло – кремнієве знаряддя первісної людини, яким користувалися для різання, скобління, обробки і т. ін. чого-небудь;
• соха – примітивне землеробське знаряддя для орання землі.

Застарілі побутові предмети:

• терлиця – знаряддя для тертя льону, конопель;
• жлукто – посудина, видовбана зі стовбура дерева, у якій прали білизну;
• кадіб – велика дерев’яна діжка, яку використовували для квашення капусти, зберігання м’яса та ін.;
• солом’яник – матрац, набитий соломою.

Колишні назви звичаїв, обрядів, свят: досвітки, маслосвяття.

Давні одиниці вимірювання:

• п’ядь – давня східнослов’янська міра довжини, що дорівнювала відстані між кінцями розтягнутих великого і вказівного пальців;
• аршин – давня східнослов’янська міра довжини, яка вживалася до запровадження метричної системи; дорівнює 0,711 м;
• корець – стара міра сипких тіл, що дорівнює 100 кг; центнер;
• гривеник, крейцер, шаг, лікоть, копа, дукат, шеляг – теж назви грошових одиниць й одиниць міри.

Забуті професії:

• бортник – той, хто займається бортництвом – лісовим бджільництвом;
• кушнір – фахівець, що вичиняє хутро зі шкури та шиє хутряні вироби;
• мірошник – власник млина; той, хто працює в млині; мельник;
• чумак – в 15–19 століттях торговець, що віз на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу. А також кожум’яка, гутник, лучник, камердинер, лакей, козачок.

Історичні назви соціальних груп:

• боярин – великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя;
• батрак – бідний селянин-наймит у поміщика;
• кріпак – особисто залежний від поміщика і прикріплений до земельного наділу селянин.

Історичні назви посад:

• гетьман – виборний ватажок козацького війська Запорізької Січі;
• бунчужний – виборна особа, що мала один із найвищих військових чинів в Україні в XVI–XVIII ст., очолювала частину козацького війська й охороняла бунчук (булаву);
• хорунжий – особа, що носила прапор війська; прапороносець.

Історичні назви зброї та військового спорядження: 

• булава, гаківниця, меч.

Назви військових підрозділів: 

• дружина, легіон.

Історичні назви урядових і військових чинів, адміністративних посад: 

• війт, осавула.

Назви колишніх установ і організацій: 

• земство, магістрат, ратуша.

Назви зниклих народів: 

• ассірійці, печеніги, торки, ятвяги, кривичі, радимичі, угличі.

Чим відрізняються архаїзми та історизми?

На відміну від історизмів, слова-архаїзми мають в сучасній українській мові відповідники, тобто десниця – права рука, відповідно одесную – праворуч, перст – палець тощо.

Якщо застарілі слова належать до пасивної лексики і їх ніхто практично не використовує в повсякденному мовленні, де ми можемо їх зустріти? Окрім давньої літератури й підручників з історії, архаїзми та історизми знайдемо в літературних творах та кінематографі.

У художній літературі й кіно забуті українські слова вживаються з метою найточнішого відтворення колориту зображуваної історичної доби, для підкреслення особливостей мови персонажів із минулого.

Наприклад, в українському історичному фільмі режисера Олеся Саніна «Довбуш», діалог братів Олекси та Івана Довбушів звучить так:

– Ти розбійник?

– Я є опришок і хто прийде мені в хату й буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки, бігме Боже. Що ж означають тут ці застарілі маловживані українські слова?

Опришок – народний месник, учасник народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті й Буковині проти феодально-кріпосницького гніту в другій половині XVI – першій половині XIX ст.

Правити – наказувати.

Бігме – уживається для підтвердження чого-небудь або запевнення в чомусь і т. ін.

У кожному історичному творі Романа Іваничука можна знайти чимало прикладів застарілих слів. Ось, наприклад, уривок із роману «Манускрипт із вулиці Руської»:

Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла й не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп; а нині, хвалити господа, тихо.

Ось пояснення цих слів:

Слово	Тлумачення
направити	виправити
пасквіль	писанина образливого, наклепницького характеру
райці	члени виборної міщанами ради магістрату в системі Магдебурзького права (міське самоврядування в Центральній Європі в часи Середньовіччя)
лавники	члени судової колегії («лави») з компетенцією розглядати карні та певні категорії цивільних справ у містах Магдебурзького права
ціпаки	міська сторожа, аналог сучасної муніципальної варти; назва походила від їхньої основної зброї — важкого бойового ціпа, окутого залізом

Чому “світлина” та “гелікоптер” повертаються до нашого вжитку?

Історизми як застарілі слова «пов’язують» сучасну мову з мовою попередніх епох. Вони використовуються переважно в спеціальній літе­ратурі, де виконують номінативну функцію — служать назвами реалій минулих епох (напр.: патрицій, плебей, раб, смерд, князь, цар, дворянин, козак, гетьман. Можливість за допомогою історизмів змальовувати ми­нуле, наснажуючи цю картину конкретним змістом, привертає до них увагу читачів.

Ефективним засобом увиразнення та індивідуалізації текстів є архаїзми. Архаїзми, поряд з історизмами, використовуються перш за все для створення історичного колориту епохи або індивідуалі­зації мови «образів з минулого». Арха­їзми можуть надавати мові відтінків урочистості, поетичності (порівняйте: голос — глас, голови — глави, всевидящий — всюдисущий).

Перехід слова у розряд архаїзмів є джерелом збагачення стилістич­них ресурсів мови, бо такі слова змінюють своє стилістичне забарвлен­ня: саме в зв’язку з тим, що вони починають рідше вживатись, вони справляють враження урочистості, небуденності, а, потрапивши у невід­повідну — стилістично знижену — мовну ситуацію, набирають рис коміч­ності. Порівн.: … Рци одно слово, і аз вище упом’янутий, виконаю… (І.Котляревський).

Архаїзми завдяки своїй контрастності з сучасною літературною мо­вою творять колорит незвичності, а отже, зацікавлюють. Наявність су­часних відповідників цих лексем змушує чітко обґрунтовувати перевагу, надану архаїзмові (порівн.: телефонна трубка — слухавка, вертоліт — гелікоптер, фотографія — світлина, голосний — голосівка, приголосний — шелестівка, іграшка — цяцька).

У живій розмовній мові архаїзми й історизми вживаються порівня­но рідко, хіба що у мові людей старшого покоління і у представників деяких соціальних верств (священнослужителі, наприклад, нерідко вжи­вають церковнослов’янізми і поза церквою).

Спостереження за літературою, усним мовленням засвідчують, що багато слів з тих чи інших причин вийшли з ужитку. Про деякі слова ми просто забули, а деякі вживаються невиправдано рідко.

Чому деякі слова «йдуть на пенсію»?

Мова постійно змінюється разом із нашим життям. Раніше в кожній українській хаті були речі, без яких неможливо було уявити побут, наприклад, бодня для зберігання чогось або жлукто для прання. Сьогодні ці предмети замінили сучасні шафи та пральні машини, а самі назви почали забуватися.

Цікаво, що в багатьох словниках біля таких слів ви не знайдете позначки «застаріле». Але це не означає, що вони досі в моді. Просто словники не завжди встигають за швидким бігом часу. Якщо слово описує річ, яку зараз можна побачити хіба що в музеї або в бабусиній коморі, його сміливо можна вважати частиною нашої історії. Такі слова — це наче «старі знайомі»: ми зустрічаємо їх у книжках Шевченка чи Франка, вони живуть у наших прізвищах, але в розмові з друзями ми їх уже не вживаємо. Саме такі «слова предків» варто не забувати.

​Бодня

У наш час слово «бодня» відоме хіба що мовознавцям та письменникам. А про нього, мабуть, таки треба знати, бо воно залишило помітний слід в українській мові і літературі. Боднею називали діжку з накривкою і з колодкою, що слугувала замість скрині або це діжку чи вулик з накривкою і колодкою. Відповідно до цього в літературі й народній творчості можна надибати й різні приклади. «Кажуть, вона назгрібала незліченну силу грошей… і держить їх в скрині чи в бодні в сувоях полотна» — Іван Нечуй-Левицький. Слово «бодня» цікаве тим, що воно дало назву професії людини, що спеціалізувалася на виготовленні дерев’яних виробів (діжок, барилець, відер, кадубів, циберок, жлукта тощо) — бондар. Щоправда, перша назва була не бондар, а боднар. «То, певне, твій боднар пішов сьогодні в ліс по обручі» — Іван Франко.

 Вельмий

​ У праукраїнській мові це слово означало «великий» або «сильний». Хоча самого слова «вельмий» у сучасних словниках немає, ми часто сьогодні використовуємо його похідні: вельми, вельмишановний.

​Аеронавт

Кожному з нас відомі слова «астронавт». «космонавт», а от «аеронавт» вийшло з ужитку давно. Це історія про те, як називали підкорювачів неба до того, як з’явилися слова «астронавт» чи «космонавт». Слово тісно пов’язане з іменем київського інженера Федора Андерса. Він сконструював перший у тодішній імперії дирижабль м’якої конструкції цивільного призначення і назвав його «Київ».У серпні 1911 року цей апарат піднявся в небо, мав на борту трьох пасажирів і летів зі швидкістю 40 км/год.

​Бався, але не бався

​Цей вислів здається незрозумілим, бо одне зі значень слова «бавитися» майже «вивітрилося» з нашої пам’яті. Знайоме для всіх значення –це веселитися, гратися. А раніше слово «бавити» також означало «баритися», «гаятися», «зволікати» або «не поспішати». Саме тому вислів «бався, але не бався» колись означав щось на кшталт: «грайся (розважайся), але не затримуйся (не гай часу)».

Буй

Слово кардинально змінило своє значення протягом століть. У давнину воно означало завзятий, відважний, хоробрий. Згодом значення деградувало. У словнику Памви Беринди (XVII ст.) воно вже тлумачиться як юродивий, дурень, безглуздий. У сучасній мові слово практично не вживається. Борис Грінченко фіксував лише прикметник «буїй» у значенні буйний.

Волока

«Енеїда» Івана Котляревського називають «справжньою енциклопедією народної мови». У школі вчителів засипають запитаннями про слова, що стали незрозумілими: кибалка, грезетовий, бахур тощо.

То що ж таке волока? Це мотузок, яким зав’язують постоли (давнє народне взуття) та обв’язують онучі на ногах. Слова вмирають, бо зникає соціальне чи побутове підґрунтя (ми більше не носимо постоли, тому й слово «волока» зникло). Проте вивчати їх потрібно, щоб знати глибину та красу нашої мови.

Якщо вам цікаво, що означають інші згадані слова, ось короткі пояснення:

• Кибалка — жіночий головний убір у формі дуги або обруча.
• Грезетовий — зроблений з грезету (старовинної шовкової тканини з візерунками).
• Малахай — велика шапка з вухами.
• Бахур — розмовне (часто іронічне) означення молодого чоловіка, залицяльника.
• Ненатля, ненатлий — виникнення слів «ненатля» (жадібність, ненаситність) та «ненатлий» (жадібний, ненаситний), імовірно, пов’язане з давніми часами, оскільки їх важко знайти у старих словниках або класичній літературі.

Попри рідкість, ці слова відчували та використовували письменники, які глибоко знали народну мову та її семантику.

Микола Зеров майстерно вплів слово «ненатлий» у тканину одного зі своїх сонетів, описуючи «ненатлу війну» під Троєю.

Кеп

У словниках української мови різних часів це слово є, хоч у народній творчості та художній літературі вживалось рідко. Означає воно: дурень, вид гри в карти, веселий насмішник, шахрай. Від нього утворився цілий букет похідних слів: кепкун, кепство, кепкувати, докепкуватися, кепкування та ін.

Цікавий приклад Борис Грінченко наводить у своєму «Словнику…» з Номиса: «Було не кпити з Микити, бо Микита й сам кеп».

Сьогодні, коли ми чуємо «КЕП», то одразу згадуємо про бухгалтерію, податкову та кваліфікований електронний підпис. Ми звикли, що КЕП — це серйозна штука, яка засвідчує документи в цифровому світі. Але якби ви сказали «КЕП» Івану Котляревському, він би, швидше за все, запропонував вам здати карти або… просто з вас посміявся! Виявляється, у нашої мови був свій «КЕП» задовго до появи інтернету.

Кеп — це азартний гравець. У «Енеїді» Котляревського герої грали в карти, в лави і в кепа. І «кеп» — це не запозичення: Хоча етимологічні словники іноді намагаються «пришити» цьому слову польське походження, воно має наше рідне праслов’янське коріння, що означає «заглибину» або «яму».

То чи варто залишати ці слова на “задвірках” історії? Певна, що ні. Даючи застарілим словам другий шанс, ми повертаємо мові її справжню глибину та характер. Не бійтеся вживати їх — вони роблять наше мовлення унікальним. Тож бережімо кожне слово! Адже за кожним словом – душа українського народу. Його слава! Його біль! Кожне слово неповторне, як і людина. Шануймо його. Любімо. Плекаймо…

Читайте також “Складні українські слова”