Україну можна впізнати за синьо-жовтим прапором, тризубом і першими звуками державного гімну. Але поруч з офіційними символами існує інший, набагато ширший світ образів: калина й верба, вишитий рушник і писанка, хліб, лелека, українська хата, бандура. Вони не встановлені Конституцією, проте століттями жили в обрядах, піснях, ремеслах, родинних традиціях і народній пам’яті.
Саме тому державні та народні символи України — не одне й те саме. Державні символи офіційно представляють країну та закріплені законодавством. Народні сформувалися історично й відображають уявлення українців про дім, родину, природу, працю, красу, пам’ять і свободу. Причому єдиного офіційного переліку народних символів не існує: їхнє значення могло відрізнятися залежно від регіону, історичної доби та обрядового контексту.
Державні символи України
Стаття 20 Конституції України визначає три державні символи незалежності України: Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. Конституція також встановлює їхні основні характеристики.
Сучасні патріотичні символи України не виникли лише після проголошення незалежності 1991 року. У різний спосіб вони пов’язані з княжою добою, українським національним рухом XIX століття та боротьбою за відновлення державності у XX столітті.
Державний Прапор України
Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів, синя розташована зверху, жовта — знизу. Співвідношення ширини прапора до його довжини становить 2:3.
Синя та жовта барви мають давню історію в геральдиці українських земель. Український інститут національної пам’яті простежує їх використання, зокрема, у символіці Руського королівства та Львівської землі. Проте перетворення цих кольорів саме на українські національні відбулося значно пізніше.
Важливою датою став 1848 рік. Під час європейської Весни народів синя та жовта барви утвердилися як національні кольори українців Галичини. У червні 1848 року синьо-жовтий прапор замайорів над Львівською ратушею. Згодом полотнища в цих кольорах дедалі частіше використовували під час українських громадських і національних заходів у Галичині, Буковині та Закарпатті.
На початку XX століття синьо-жовті барви вже були впізнаваною ознакою українського національного руху. Після революції 1917 року під такими прапорами проходили українські маніфестації, їх використовували військові формування та кораблі. У добу Української революції 1917–1921 років синьо-жовтий стяг став одним із головних символів відновленої української державності. Він використовувався в УНР, Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського та за Директорії. 13 листопада 1918 року синьо-жовтий прапор законодавчо визначили державним прапором Західноукраїнської Народної Республіки.
Популярне сьогодні пояснення кольорів як синього неба над золотим пшеничним полем є красивою і зрозумілою символічною інтерпретацією. Проте історичне походження синьо-жовтого поєднання не варто зводити лише до образу неба й пшениці: його історія значно давніша й пов’язана передусім із геральдичною та національною традицією.
У радянській Україні синьо-жовтий прапор не був державною символікою, а його використання як національного знака переслідувалося. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років він повернувся до публічного простору разом із рухом за незалежність.
4 вересня 1991 року, вже після проголошення незалежності, синьо-жовтий прапор підняли над будівлею Верховної Ради України. А 28 січня 1992 року Верховна Рада офіційно затвердила його Державним Прапором України.
Сьогодні синьо-жовтий прапор є не лише юридично встановленим символом держави. Після Революції Гідності, початку російської агресії у 2014 році та повномасштабного вторгнення 2022 року він набув особливо сильного значення як символ української незалежності, спротиву й солідарності.
Державний Герб України — тризуб
Тризуб має понад тисячолітню історію на українських землях. Його витоки як символу української державності пов’язані з княжою добою Русі та знаком Володимира Великого, різновиди якого використовували і його нащадки.
Знак, форму якого сьогодні впізнаємо як тризуб, використовував київський князь Володимир Великий. Варіанти князівських знаків відомі за монетами, печатками та іншими пам’ятками Русі. Водночас вони не були цілком однаковими: представники князівської династії використовували власні різновиди знаків.
Тому історики розглядають тризуб передусім у контексті князівської влади та династичної традиції. Популярні пояснення його форми — наприклад, як сокола, якоря чи зашифрованого слова «воля» — можуть бути цікавими сучасними інтерпретаціями, але не є достовірно встановленим первісним значенням знака.
Через багато століть князівський символ повернувся до державної геральдики.
Після проголошення незалежності Української Народної Республіки постало питання про її герб. Розглядали різні варіанти, однак звернення до символіки княжої Русі підкреслювало історичну тяглість української державності.
25 лютого 1918 року Мала Рада Української Центральної Ради в Коростені ухвалила тризуб як герб Української Народної Республіки. Закон визначав його як знак Київської держави часів Володимира Великого, але не містив графічного зображення. 22 березня 1918 року Мала Рада схвалила виконане Василем Кричевським зображення герба — тризуб, оточений оливковим вінком.
Тризуб використовувався у державній символіці й після зміни політичних режимів у революційні роки. Він зберігався за Української Держави Павла Скоропадського та після відновлення УНР Директорією. Після Акта Злуки 22 січня 1919 року тризуб став спільним державним знаком об’єднаної української держави.
За радянської влади тризуб переслідувався як знак українського національного й державницького руху. Натомість українська політична еміграція та учасники визвольного руху продовжували використовувати його як символ незалежної України.
Після відновлення державності 19 лютого 1992 року Верховна Рада затвердила тризуб як малий Державний Герб України.
Конституція 1996 року визначає малий Державний Герб як Знак Княжої Держави Володимира Великого та встановлює, що він має бути головним елементом передбаченого Конституцією Великого Державного Герба України. Під час його створення також має враховуватися герб Війська Запорозького.
Таким чином, тризуб символічно поєднує сучасну Україну з княжою та новітньою традиціями української державності.
Державний Гімн України
Історія Державного Гімну України почалася з вірша, написаного майже за 130 років до проголошення сучасної незалежної України.
Восени 1862 року український етнограф, фольклорист і громадський діяч Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна». Уже 1863 року його опублікували у львівському журналі «Мета». Текст потрапив до священника й композитора Михайла Вербицького, який поклав його на музику.
Спочатку твір поширювався в середовищі української інтелігенції Галичини. У грудні 1863 року його виконували на зібранні громади Перемишльської духовної семінарії. А 10 березня 1865 року в Перемишлі «Ще не вмерла Україна» прозвучала публічно як самостійний твір на концерті, присвяченому Тарасові Шевченку.
Пісня швидко вийшла за межі літературно-музичного твору й почала сприйматися як вираження українських національних прагнень. Під час Української революції 1917–1921 років «Ще не вмерла Україна» використовувалася як один із національних гімнів УНР та ЗУНР.
Особливо важлива дата — 15 березня 1939 року, коли Сойм Карпатської України законодавчо затвердив «Ще не вмерла Україна» державним гімном Карпатської України.
Після відновлення незалежності традиція була продовжена. 15 січня 1992 року Верховна Рада затвердила музичну редакцію Державного Гімну України на музику Михайла Вербицького.
Остаточне законодавче врегулювання тексту відбулося 6 березня 2003 року, коли Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний Гімн України». Гімном стала музика Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору Павла Чубинського в редакції, встановленій законом.
Так твір, народжений у середовищі українського національного руху XIX століття, через десятиліття боротьби за державність став офіційним гімном незалежної України.
Народні символи україни та їх значення
На відміну від державних, народні символи не встановлюються одним законом і не мають затвердженого переліку. Вони формуються поступово — через фольклор, звичаї, обряди, народне мистецтво та повсякденне життя.
Тому значення народного символу майже ніколи не можна звести до одного слова. Та сама рослина або річ могла отримувати різні трактування залежно від ситуації. Калина могла бути пов’язана з дівочою красою, родом, весіллям, материнством чи кров’ю; рушник — із дорогою, родиною, шлюбом і пам’яттю; верба — із водою, життям, весною та обрядовістю. Саме ця багатозначність і робить українську народну символіку живою.
Калина
Калина посідає особливе місце в українській народній культурі. Її образ широко представлений у піснях, весільних обрядах, вишивці та декоративному мистецтві.
У різних контекстах калина пов’язувалася з дівочою красою, коханням, материнством, родиною, рідною оселею та Україною. Червоні ягоди також породили асоціацію з кров’ю і продовженням роду.
Особливо помітне місце калина займала у весільній обрядовості. Її гілками та ягодами прикрашали короваї, весільні рушники, вінки й одяг молодих. Вона могла уособлювати молодість, красу та продовження роду.
У XX–XXI століттях до давніх значень додалися нові. Стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина» пов’язала цей образ із боротьбою за Україну, а після початку повномасштабного російського вторгнення 2022 року пісня знову стала відомою далеко за межами країни.
Верба
Верба традиційно була тісно пов’язана з українським сільським ландшафтом, особливо з водоймами. У народних уявленнях її асоціювали з водою, життям, родючістю, материнством і весняним пробудженням природи. У деяких фольклорних трактуваннях вона набувала рис Світового дерева.
Окреме місце верба посідає у християнській традиції українців. Її гілки освячують у Вербну неділю, що передує Великодню.
Недарма саме верба разом із калиною увійшла до відомої формули народної культури — «Без верби і калини нема України».
Барвінок
Вічнозелений барвінок у народній традиції пов’язували з життям, яке не згасає, коханням і шлюбом.
Особливо важливу роль він відігравав у весільних обрядах. Барвінком могли прикрашати весільне гільце, коровай, свічки та вінки. Водночас рослину висаджували на могилах, тому вона могла символізувати також пам’ять і безперервність життя.
Через здатність залишатися зеленим у різні пори року барвінок природно набув значень життєстійкості та тривалості.
Чорнобривці
Чорнобривці часто росли біля українських осель і поступово стали одним із упізнаваних образів домашнього простору.
У новітній українській культурі вони особливо міцно пов’язані з образом матері й батьківської хати. Цю асоціацію значною мірою закріпила відома пісня «Чорнобривці» на слова Миколи Сингаївського.
Тому сьогодні чорнобривці часто сприймаються як образ дитинства, материнської любові та пам’яті про дім.
Мальва
Високі мальви біля сільської хати також стали характерним образом українського культурного пейзажу. У народній і пізнішій літературній символіці вони пов’язані передусім із рідним домом і любов’ю до своєї землі. Отже мальви часто з’являються в українських піснях, живописі та декоративних композиціях поруч із образом білої хати.
Мак
Мак має давню й багатозначну символіку. У традиційній культурі його використовували в календарних та родинних обрядах, а макове зерно могло виконувати також оберегову функцію.
Квітка маку присутня у вишивці, вінках та інших формах декоративного мистецтва, хоча її конкретне значення могло змінюватися залежно від місцевої традиції.
У XXI столітті мак отримав в Україні ще одне значення. Із 2014 року червоний мак використовується як символ пам’яті про жертв Другої світової війни, вписуючи українську культуру пам’яті в ширший європейський контекст.
Соняшник
Соняшник порівняно пізно з’явився на українських землях, тому його не варто представляти як один із найдавніших народних символів. Проте з часом безкраї соняшникові поля стали одним із характерних образів українського пейзажу, а сама рослина почала асоціюватися із сонцем, землею, теплом і домом.
Особливе меморіальне значення соняшник набув після Іловайської трагедії 2014 року. Українські військові виходили з оточення дорогами серед соняшникових полів Донеччини, де багато з них загинули.
Згодом квітка соняшника стала офіційним символом Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держави, що відзначається 29 серпня. Так традиційний образ українського пейзажу отримав нове історичне значення.
Жито і пшениця
Для землеробської культури збіжжя було не просто основою харчування. Жито й пшеницю пов’язували з життям, урожаєм, добробутом, родючістю та продовженням роду.
Зерно було присутнє в багатьох календарних і родинних обрядах: ним обсипали молодих на весіллі, його використовували у святкових стравах, а перший або останній сніп урожаю міг мати особливе обрядове значення.
Особливо прозорою є народна символіка жита: саме його назва легко зближувалася у свідомості людей зі словом «жити». У народній культурі воно стало образом життя і достатку.
Дідух
Окремим символом, пов’язаним зі збіжжям, є дідух — обрядовий сніп, який традиційно вносили до оселі на Різдво. Його виготовляли з колосся пшениці, жита, вівса чи інших зернових. Дідух був пов’язаний із завершенням хліборобського року, урожаєм і добробутом родини.
Водночас його назва й обрядове використання вказують на зв’язок із пам’яттю про попередні покоління. Тому в українській традиції дідух об’єднував два важливі світи — хліборобську працю та пам’ять роду.
Вишиванка
Вишита сорочка — один із найбільш упізнаваних сьогодні елементів української традиційної культури.
Але говорити про якусь одну «справжню українську вишиванку» було б неправильно. Українські землі мають величезне різноманіття технік, орнаментів, крою та кольорових поєднань. Полтавські, подільські, буковинські, гуцульські чи поліські сорочки можуть суттєво відрізнятися.
В орнаментах використовували геометричні, рослинні й зооморфні мотиви, а самому вбранню та окремим його елементам у традиційній культурі могли приписувати оберегове значення.
У XX–XXI століттях вишиванка вийшла далеко за межі традиційного костюма. Сьогодні її носять як знак культурної приналежності, зв’язку з Україною та збереження традиції.
Український рушник
Вишитий рушник супроводжував людину у важливі моменти родинного життя і був набагато більшим, ніж просто побутова річ.
Рушниками прикрашали ікони, накривали хліб, зустрічали гостей, використовували їх під час сватання, весілля, хрестин та поховальних обрядів.
Особливе місце рушник займав у весільній традиції. На нього ставали молоді, ним перев’язували старостів, на рушнику подавали хліб. Через це рушник набув значення дороги, життєвого шляху, родини та долі людини.
Водночас орнаменти, техніки й способи використання рушників суттєво різнилися в різних регіонах України.
Український вінок
Традиційний вінок був важливою частиною дівочого вбрання та обрядовості. Його пов’язували з молодістю, дівоцтвом, красою й життєвою силою.
До вінків могли вплітати барвінок, калину, мак, ромашки, волошки, любисток та інші рослини. Проте не існувало єдиного для всієї України набору квітів або універсальної схеми їхніх значень.
Це важливе уточнення, адже популярні сьогодні твердження про строго визначену кількість квітів у «справжньому українському вінку» значно спрощують історичну картину.
Вигляд вінків, матеріали й навіть способи їх носіння залежали від місцевої традиції, віку дівчини та обставин.
Писанка
Писанка належить до давніх і надзвичайно багатих на символіку явищ української традиційної культури.
Сам образ яйця пов’язаний із життям і народженням. На писанках зображували геометричні та рослинні мотиви, сонячні знаки, хрести, зірки, хвилясті лінії та інші елементи, значення яких могло відрізнятися залежно від регіону й традиції.
Із поширенням християнства давні уявлення про оновлення життя поєдналися з Великоднем і християнською символікою Воскресіння.
Особливо цінним є регіональне різноманіття українського писанкарства: гуцульські, буковинські, подільські, лемківські та інші традиції мають власні техніки, кольорові рішення й композиції.
Українська хата
Традиційна хата була центром родинного світу. Тому її образ поступово набув значення, значно ширшого за звичайне житло.
Хата уособлювала дім, родину, захист і зв’язок поколінь. Усередині неї окремі місця також мали особливе значення. Піч була пов’язана з теплом і родинним вогнищем, а покуть з іконами — із сакральним простором оселі.
Біла хата із садком і квітами біля вікон стала одним із характерних образів України в народній пісні, літературі та живописі.
Хліб та сіль
Хліб посідав особливе місце в українській традиційній культурі. Його називали святим, Божим даром, годувальником і ставилися до нього з особливою повагою.
Хліб супроводжував людину під час важливих родинних подій. Із ним ішли на сватання та новосілля, ним благословляли молодих, зустрічали гостей.
Звичай подавати хліб і сіль на рушнику став знаком гостинності, поваги та мирних намірів. Розділити з кимось хліб означало встановити особливий зв’язок, прийняти людину до свого кола.
Лелека
Лелека, якого в різних місцевостях називали також чорногузом, буслом чи буськом, посідає помітне місце в українських народних уявленнях.
Його гніздо біля оселі вважали доброю прикметою. Лелеку пов’язували із сімейним добробутом, народженням дітей, весною та щасливою домівкою. Існували повір’я, що птах охороняє двір, де оселився.
Звідси й численні приказки та легенди, у яких повернення лелек означає прихід весни, а їхня присутність біля дому — благополуччя родини.
Бандура, кобза і кобзарська традиція
Серед музичних образів української культури особливе місце посідають кобза й бандура. Їхнє значення нерозривно пов’язане з кобзарями — співцями, які виконували історичні пісні та думи. У цих творах зберігалася пам’ять про козаччину, війни, полон, боротьбу, героїчні й трагічні події.
Тому бандура стала не просто музичним інструментом, а культурним образом історичної пам’яті та української пісенної традиції. Особливо трагічною сторінкою стала доля кобзарства у XX столітті, коли носії традиційної культури зазнавали переслідувань від радянської влади.
Козак і Запорозька Січ
Образ козака посідає винятково важливе місце в історичній пам’яті українців. У фольклорі, літературі та мистецтві козак уособлює волю, військову звитягу, незалежність і готовність обороняти свою землю. З історією козацтва пов’язаний і образ Запорозької Січі — військово-політичного осередку запорозького козацтва. Пам’ять про козацьку добу збереглася навіть у мові: у назвах посад, військових чинів і реалій тогочасного життя, багато з яких нині стали історизмами.
Вплив цієї традиції простежується навіть у сучасній державній символіці. Конституція України передбачає, що при створенні Великого Державного Герба має враховуватися герб Війська Запорозького поряд із малим Державним Гербом — тризубом. Так княжа та козацька традиції символічно поєднуються в уявленні про історичну тяглість української державності.
Борщ
Народним символом може стати не лише рослина чи предмет, а й кулінарна традиція. Борщ має безліч місцевих і родинних варіантів. Його готують по-різному залежно від регіону, сезону, доступних продуктів і традицій конкретної сім’ї. Через це український борщ правильніше розглядати не як рецепт із єдиним незмінним набором складників, а як живу кулінарну традицію.
У 2022 році культуру приготування українського борщу UNESCO внесла до Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони. Йдеться саме про знання, практики й традиції приготування борщу в Україні, а не про проголошення конкретної страви чи рецепта чиєюсь виключною власністю.
Так звичайна на перший погляд домашня страва виявляється ще одним способом передачі культурної пам’яті між поколіннями.
Петриківський розпис
Петриківський декоративний розпис походить із селища Петриківка на Дніпропетровщині та навколишніх місцевостей. Його впізнають за рослинними композиціями, фантазійними квітами, ягодами, листям і птахами.
Спочатку розпис був тісно пов’язаний із декоруванням житла та побутових предметів, а згодом перетворився на окремий напрям декоративного мистецтва.
У 2013 році петриківський декоративний розпис як явище українського орнаментального народного мистецтва було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства UNESCO.
Сьогодні петриківка залишається живою традицією, яку передають майстри й використовують у сучасному дизайні, декоративному мистецтві та культурній репрезентації України.
Чому символи залишаються важливими
Символи державності живуть доти, доки суспільство впізнає в них частину власного досвіду. Одні переходять із покоління в покоління майже незмінними, інші набувають нових значень під впливом історичних подій.
Державна символіка закріплює тяглість і суверенітет країни, а народна зберігає те, що неможливо вмістити в закон чи офіційний опис: пам’ять про дім, родину, працю, традиції, втрати й прагнення до свободи.
Саме тому українські символи важливі не лише як спадщина минулого. Вони залишаються частиною сучасної культури — змінюються разом із суспільством, але водночас допомагають йому зберігати зв’язок із власною історією.
